Воскресенье, 16.06.2019, 06:40 | Приветствую Вас Гость

Жизнь - Игра. Играем в жизнь

Главная » Статьи » Мои статьи

МАТЕРІАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ РОБОТОДАВЦЯ ЗА НЕЗАКОННЕ ВІДСТОРОНЕННЯ ПРАЦІВНИКА ВІД РОБОТИ.

МАТЕРІАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ РОБОТОДАВЦЯ ЗА НЕЗАКОННЕ ВІДСТОРОНЕННЯ ПРАЦІВНИКА ВІД РОБОТИ.

Лукянчиков Олег Миколайович

викладач кафедри цивільно-правових дисциплін, господарського та трудового права ХНПУ ім. Г.С. Сковороди

 

За час незалежності України, законодавство, що регулює матеріальну відповідальність роботодавця, не зазнало суттєвих змін. Так і не було сформовано відповідний інститут трудового законодавства і норми, що встановлюють матеріальну відповідальність роботодавця, розпорошені по різним главам Кодексу законів про працю України. До того ж, за певне коло порушень прав працівника, чинне законодавство України взагалі не передбачає матеріальної відповідальності роботодавця. Одним з таких правопорушень є незаконне відсторонення від роботи, яким працівнику завдається шкода у вигляді неодержаної заробітної плати за час відсторонення.

У літературі, відсторонення від роботи визначається як «призупинення виконання працівником своїх трудових обов'язків за рішенням уповноважених на це органів, що, як правило, відбувається з одночасним призупиненням виплати йому заробітної плати». [1, с.262 ]

Відповідно до ст.46 КЗпП відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння; відмови або ухилення від обов'язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.[2] Тобто відсторонення, без прямої вказівки у законодавстві, неможливо. Слід зазначити що проект Трудового кодексу України[3] звужує, у порівнянні з чинним Кодексом законів про працю, перелік нормативних актів, які визначають підстави відсторонення: підстави встановлюються Трудовим кодексом України та законами України (ч.2 ст.84). З такою позицією законодавця слід погодитися, оскілки таким чином посилюється захист прав працівників.

Строк закінчення відсторонення, як правило пов'язаний з настанням певних обставин: проходження медичного огляду, закінченням розслідування тощо.

До підстав відсторонення, окрім перелічених у ст.46 КЗпП, також відноситься:

·        не виконання вимог нормативно-правових актів з охорони праці( ст. 15 Закону України „Про охорону праці”.[4]);

·        притягнення посадової особи до кримінальної відповідальності за посадовий злочин, а так само, якщо ця особа притягається до відповідальності за інший злочин і може негативно впливати на хід досудового чи судового слідства (ст. 147 КПК України.[5]);

·        особи, які хворіють особливо небезпечними та небезпечними інфекційними хворобами або є носіями збудників цих хвороб, відсторонюються від роботи та іншої діяльності, якщо вона може призвести до поширення цих хвороб ( ст. 28 Закону України „Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”.[6]).

До речі, треба відмітити, що у ст.46 КЗпП перечисленні не тільки підстави відсторонення, а й вказано на особу, що має право відстороняти – власник або уповноважений ним орган. Ст.147 КПК вказує на інших осіб, які уповноважені відстороняти працівників – слідчого та Президента України, а у ст.15 Закону України „Про охорону праці” право вимагати відсторонення надано спеціалістам служби охорони праці. Інструкція про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності  у п.2.2. каже, що „право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Національної гвардії України, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб.” .[7]

Як ми бачимо, відносини по відстороненню досить часто мають двосторонній характер: з однієї сторони – це відносини між працівником і роботодавцем, а з іншої – між роботодавцем і правоохоронними та іншими органами.

Відносини по відстороненню між працівником і роботодавцем регулюються трудовим законодавством і є часткою трудових правовідносин.

Норми, які регулюють відносини між роботодавцем та іншими органами, які вимагають відсторонення працівника від роботи, є часткою кримінально-процесуального або адміністративного права, а, відповідно, і відносини є кримінально - процесуальні чи адміністративні.

Ст. 7 Закону України „Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” покладає на роботодавця обов’язок „усувати за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань…». Цікаво те, що при виявленні необґрунтованості відсторонення відшкодовувати шкоду працівнику буде не посадова особа державної санітарно-епідеміологічної служби, а роботодавець. Про це свідчить Ухвала судової колегії в цивільних справах Верховного Суду України від 18.09.1996. .[8]

Але така позиціє не є обґрунтованою, оскілки роботодавець, як то кажуть: «знаходиться між молотом та ковадлом». З одного боку він зобов’язаний відсторонити працівника від роботи, внаслідок вимог відповідної посадової особи, невиконання цих вимог тягне за собою відповідальність ( наприклад, ст.46 Закону України „Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”), з іншого – якщо буде встановлено, що відсторонення було незаконним, роботодавець повинен відшкодувати шкоду, завдану незаконними діями посадової особи відповідного державного органу. Тобто це притягнення до відповідальності без вини. Вбачається, що ця дилема повинна бути вирішена наступним чином: відшкодовувати шкоду, що завдана працівнику, повинен ініціатор відсторонення. Відповідно, якщо таким ініціатором виступає будь-який державний орган, то саме він і повинен відшкодовувати шкоду працівнику за правилами, що встановлені Цивільним кодексом України або спеціальним законодавством.

Матеріальна відповідальність роботодавця за незаконне відсторонення працівника від роботи повинна наставати на підставі норм трудового законодавства.

Незаконним слід визнати відсторонення з підстав невизначених законодавством або за фактичної відсутності підстав на яких працівника відсторонили.

В наслідок незаконного відсторонення, як і при інших порушеннях права працівника на працю, виникає вимушений прогул. Відміною вимушеного прогулу, у цьому випадку, є неможливість його припинення за бажанням працівника шляхом працевлаштування на іншу роботу, що можна зробити при інших порушеннях права на працю. У зв’язку з чим незаконне відсторонення від роботи особливо погіршує матеріальний стан працівника, який втрачає заробітну плату за весь час прогулу.[9, с.45]

Чинне законодавство не передбачає матеріальної відповідальності роботодавця за шкоду завдану працівнику незаконним відстороненням, але п.10 Постанови Пленуму Верховного Суду України[10], визначив що такому працівнику, роботодавець повинен оплатити вимушений прогул за правилами ст.235 КЗпП України тобто, сплатити середній заробіток за весь час останнього.

Ст.85 проекту Трудового кодексу України, передбачає наступне: «якщо медичним висновком не підтверджуються обставини, що стали підставою відсторонення працівника від роботи, роботодавець зобов’язаний сплатити працівникові середню заробітну плату за час відсторонення та компенсувати моральну шкоду згідно з цивільним законодавством.»

Але це положення стосується лише працівників яких відсторонено від роботи у зв’язку з алкогольним, наркотичним або токсичним сп’янінням, а також у зв’язку з наявністю залишкових ознак такого сп’яніння чи перебування працівника під впливом медикаментів, що може перешкоджати належному виконанню роботи. Щодо матеріальної відповідальності роботодавця за незаконне відсторонення працівників за іншими підставами, то вона не передбачена.

З метою посилення захисту права на працю, яке передбачене ст.43 Конституції України, у новому Трудовому кодексі України слід передбачити обов’язок роботодавця відшкодувати працівнику неодержаний, внаслідок незаконного відсторонення, дохід у повному розмірі, але не менш ніж середній заробіток працівника за три місяці.

 

Використана література:

1. Трудове право України: Навч. посібник для студ. юрид. спеціальностей вищих навчальних закладів / Пилипенко П. Д., Бурак В. Я., Козак 3. Я. та ін.; За ред. П. Д. Пилипенка. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. — 536 с.

2. Кодекс законів про працю України від 10.12.71.// Відомості Верховної Ради, 1971, додаток до N 50, ст. 375.

3. Проект Трудового кодексу України/ Верховна Рада України [сайт]. — Електрон. дані. — Київ: Верховна Рада України, 2011. — Режим доступу: http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=30947 — Назва з екрану.

4. Закон України «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992.// Відомості Верховної Ради (ВВР), 1992, N 49, ст.668.

5. Кримінально-процесуальний Кодекс України від 28.12.1960.// Затверджений Законом від 28.12.60 ( 1000-05 ) ВВР, 1961, N 2 ст. 15

6. Закон України „Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” від 24.02.1994.// Відомості Верховної Ради (ВВР), 1994, N 27, ст.218.

7. Інструкція про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності (затверджена наказом Міністерства охорони здоров'я України від 14 квітня 1995 року N 66)

8. Ухвала судової колегії в цивільних справах Верховного Суду України від 18.09.1996.// "Рішення Верховного Суду України", 1997 р.

9. Стависский П. Р. Материальная ответственность предприятия в трудовых отношениях. К.: 1987. – 175 С.

10. Постанова Пленуму Верховного Суду України N 13 Про практику застосування судами законодавства про оплату праці від 24.12.99.

11. Конституції України від 28.06.1996// Відомості Верховної Ради України, 1996 р., № 30, стаття 141.


Категория: Мои статьи | Добавил: lukonik (09.09.2011)
Просмотров: 11504 | Рейтинг: 5.0/1
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]
Меню сайта
Категории раздела
Мои статьи [16]
Поиск
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0